Вітряний млин

Вітряний млин – млин, що як джерело енергії використовує силу вітру. Прообразом вітряного млина став уперше описаний Героном Олександрійським у І ст. н. е. музичний інструмент, який для роботи використовував силу вітру, – орган.

Іншим приладом, що працював завдяки силі вітру, було молитовне колесо, винайдене в Китаї після V ст. н. е.

Згадка про перші вітряки з вертикальною віссю й горизонтальними вітрилами зафіксована перським географом Естархі в ІХ ст. н.е. у Східній Персії. Вони призначалися для подрібнення зерна й забору води

У цей же час на території сучасного Ірану для перекачування води почали використовувати вітряні насоси. У Китаї такими вітряками перекачували морську воду для виготовлення солі.

Перша згадка про вертикальні вітряки (вертикальне розміщення вітрил) в селі Відлі, що у Йоркширі, датується 1185 р.. Найдавнішим типом вертикального вітряка з ХІІ ст. був стовповий вітряк, що обертається всім корпусом навколо осі-опори

Наприкінці ХІІІ століття з’явився мурований вежовий вітряк. На відміну від стовпового вітряка, лише дерев’яний ковпак вежового потрібно було повернути до вітру, тому основну конструкцію будували набагато вищою. Вітрила стали довшими й виконували корисну роботу навіть при низькій швидкості вітру.

В ХІ–ХV ст. в Північній Німеччині та Нідерландах з’явився шатровий вітряк.

До 1900 року приблизно 2500 вітряних млинів сумарною піковою потужністю 30 мегават використовувалися в Данії для механічних цілей, наприклад, подрібнення зерна й перекачування води.

Першу турбіну потужністю 1,25 МВт встановили лише в 1941 р. в селі Каслтон штату Вермонт у США. Вона була спроектована вченим Палмером Косслеттом Патнемом і виготовлена компанією С. Моргана Сміта.

У 1887 р. першу вітряну турбіну для виробництва електроенергії створив професор Джеймс Бліт з коледжу Андерсона в Глазго (Шотландія). Перша відома вітряна турбіна в США побудована винахідником Чарльзом Брашем у 1888 р. для забезпечення електрикою власного особняка в Огайо. Вітряк з 144 лопатями мав у діаметрі 70 метрів. Незважаючи на гігантські розміри, він виробляв лише 12 кВт потужності.

Лише у 70-х роках ХХ століття у зв’язку зі зростанням цін на газ і нафту активізувалися дослідження й розробки нових вітрогенераторів. У 2012 році у світі діяло понад 45 тисяч вітряних турбін; з кожним роком їх будується все більше.

Водяний млин

Водяний млин виник приблизно у 3 столітті до н.е. у Візантії. За іншим твердженням, його винайшли в Китаї під час правління династії Хань.

Філон Візантійський (220–280 р. до н.е.) уперше згадав про водяний млин у технічних трактатах «Pneumatica» і «Parasceuastica» («Пневматика» і «Параскевастика»). Основна деталь млина – водяне колесо –відома набагато раніше, приблизно 4000 р. до н.е. у Месопотамії. Його застосовували для зрошення земель.

Водяний млин використовує рухому воду як джерело живлення. Існують два основні типи водяних млинів, один з яких оснащений вертикальним водяним колесом через зубчастий механізм, а інший – горизонтальним водяним колесом без такого механізму (

Перший опис водяного млина з вертикальним водяним колесом належить Вітрувієві, інженеру епохи Августа (31 р. до н.е.–14 р. н.е.), який уклав 10-томний трактат про всі аспекти римської інженерії. Він назвав водяний млин «машиною, яка інколи використовується». Такий коментар пов’язаний із частим використанням дешевої робочої сили – рабів.

Одне з найбільш успішних застосувань водяного колеса римлянами зафіксовано в Барбегалі поблизу Арля на півдні Франції: починаючи з IV століття н.е. борошномельна фабрика використовувала 16 водяних коліс.

Китайські водяні колеса ІІ ст. до н.е. зазвичай були горизонтальними. Вони використовувалися для лущення рису та дроблення руди. Одним із найбільш незвичайних застосувань водяного млина було чавунне лиття, яке, згідно зі стародавнім текстом, у 31 році н.е. винайшов інженер Ту Ші.

У середньовічній Європі неухильно розвивалася меліорація. Зерно було основною сільськогосподарською культурою, і більшу частину його мололи водяні млини. В Англії, згідно з записами, у 1086 р. н.е. було більше 5624 водяних млинів. Століттям раніше нараховувалося менше 100 млинів.

Під час пізнього середньовіччя зріс попит на видобуток металів. Старі методи більше не були актуальними. Шахтарі почали використовувати водяні колеса, щоб викачувати воду з шахт, розмелювати руду, запускати сильфони в доменній печі та керувати молотами в ковальській кузні.

Іншими видами використання технології водяного колеса були валяння вовни, лущення рису, виготовлення паперу й целюлози з цукрової тростини. Водяними колесами також перекачували воду (фото 9. Художній малюнок концепції водопроводу під однією з арок Лондонського мосту).

У 1870 р. водяні млини все ще виробляли 2/3 потужності для розмелювання борошна у Британії. У ХХ ст. доступність дешевої електроенергії зробила водяний млин непопулярним у розвинених країнах світу. Дрібне комерційне виробництво борошна на водяному млині здійснюється у Великобританії на заводах Daniels Mill, Little Salkeld Mill і Redbournbury Mill, потужності виробництва яких були збільшені під час пандемії COVID-19 (фото 10).

У деяких країнах, що розвиваються, водяні млини все ще широко використовуються для переробки зерна. Наприклад, у Непалі працює близько 25 000, а в Індії – 200 000 водяних млинів.

Приборкання стихій людиною

Кераміка

Початок використання глини сягає глибокої давнини. Первісна людина не могла не звернути увагу на здатність вологого глинистого ґрунту сприймати й утримувати відбитки слідів і різних важких предметів. Фрагменти (черепки) глиняного посуду є найбільш частими знахідками під час розкопок археологічних пам’яток епохи неоліту (починаючи з VII тисячоліття до Р. Х.).

Величезне значення для поступу людства мало використання глин із будівельною метою. Найбільші у світі ранньоземлеробські поселення, мешканці яких освоїли масштабну розробку глин і використовували глинобитні матеріали в будівництві, зафіксовані на території України у Трипільській культурі. Під час будівництва житла трипільці обмазували глиною дерев’яний каркас, висушували й обпалювали стіни. Площі трипільських поселень (VIII  тисячоліття до Р.  Х.) зазвичай сягали кількох десятків гектарів, а в деяких випадках – навіть 250–400  га. Життя кожного такого протоміста тривало до 100 років – адже трипільці були хліборобами і періодичне переселення обумовлювалося виснаженням ґрунтів.

Тривалий час глиняний посуд висушували лише на повітрі (не обпалювали). Бажання прискорити цей процес за сталого виготовлення посуду привело до розміщення виробів біля багаття. З часом було створено гончарні печі (горни), які забезпечували необхідний температурний режим і рівномірність обпалювання керамічних виробів. Саме на території України у 2015 р. у селі Доброводи на Черкащині розкопали гончарний горн, який використовували трипільці. Ця величезна піч (6 квадратних метрів, з кількома отворами для закладання дров) спростувала традиційне твердження про те, що перші горни винайшли греки.

 Археологічні пам’ятки трипільської культури на території України

У створенні керамічного виробу людина використовує чотири стихії: природна глина (земля) змішується з водою, висихає на повітрі та випалюється на вогні.

Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи камінь, дерев’яну форму скибками глиняної маси завтовшки з палець, або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину із гострим дном (стрічкова техніка). Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми.

Винайдення гончарного круга у ІV тис. до н.е., спочатку ручного й повільно обертового, а у Середньовіччі – швидкісного, з ножним приводом, став визначним переворотом у розвитку гончарного ремесла. Посуд, виготовлений на гончарному крузі, легкий, тонкостінний, з симетричними обрисами форми та лініями.

Акведук

Акведук – мостова споруда у верхній частині з жолобом, лотком, каналом або трубою для проведення водоводу, що прокладався від віддаленого і високо розташованого джерела через яри, міжгір’я, річки, дороги до населеного пункту чи зрошувальної системи.

Перші акведуки з’явилися кілька тисячоліть тому на Близькому Сході. Достеменно відомо, що вже в VII столітті до нашої ери вапняні іригаційні системи були присутні на ассирійських землях, через долини яких вони несли незліченну кількість води в столицю країни – Ніневію. Загальна протяжність акведука становила понад вісімдесят кілометрів.

У давнину акведуки були відомі всім без винятку цивілізаціям – ними однаково добре користувалися як індіанці майя, так і стародавні греки. У Середньовіччі римський досвід будівлі наземних водогонів було втрачено.

Один з найдавніших акведуків – Тамбомачай (в перекладі – «курорт» або «місце відпочинку»), що виконували у свій час, швидше, культурну та релігійну, ніж практичну функцію. Перуанський водогін був побудований для зрошення царських садів, в яких любили відпочивати правителі цивілізації інків. Довгий час Тамбомачай сам по собі був священною реліквією Перу – цю споруду було присвячено культу води. За своєю структурою акведук являв собою складну систему каналів і водних каскадів, за допомогою яких вода спускається з сірих скель. З основного каскаду інки зробили два каскади абсолютно однакових за розміром: якщо одночасно в обидва вставити по пляшці з водою, то вони наповняться одночасно.

Величезні акведуки біля річки Тунгабхадра, які постачали воду, колись мали довжину 24 км. Водні шляхи постачали воду до королівських ванн.

У місті Петра, південна Йорданія, близько ІІ ст. до н.е., місцеві мешканці набатеї скористалися кожним природним джерелом і кожною зливою, щоб направити воду туди, де вона була потрібна. Вони побудували акведуки та системи трубопроводів, які дозволяли воді текти через гори, через ущелини в храми, будинки та сади жителів Петри.

Іригація Стародавнього Риму призначалася для насичення водою міст і місць промислових розробок. Римські акведуки були побудовані в усіх частинах Римської імперії, від Німеччини до Африки, а особливо в місті Рим, де їх загальна протяжність становила понад 415 кілометрів. Деякі з цих акведуків пролягають на десятки кілометрів з ухилом лише близько 30 см на кожен кілометр довжини. Ця високоспеціалізована і точна технологія залишалася неперевершеною протягом понад 1000 років після занепаду Римської імперії.

Підземні акведуки Канталлок біля м. Наска, Перу, були збудовані близько 1500 р. тому культурою Наска (100 р. до н.е. – 800 р. н.е.) для забезпечення сільськогосподарських земель достатньою кількістю води. (фото 19. Акведуки Канталлок, вигляд згори; фото 20. Підземні акведуки Канталлок, Перу)

Турецький акведук Валента був побудований в IV столітті нашої ери з каменів, котрі раніше складали основу відомого давньогрецького міста – Халкидон. Розташований між двома пагорбами, він забезпечував водою Константинополь, нині відомий як Стамбул. Загальна протяжність Валенти становила тисячу метрів, висота акведука в її максимальній точці дорівнювала двадцяти шести метрам.. Сьогодні акведук Валента – важлива культурна пам’ятка Стамбула. (фото 21. Акведук Валента, Туреччина)

На території України було збудовано п’ять акведуків: Інкерманський, Чоргунський, в Кілен-балці, Ушаковій і Аполлоновій балках, які складали один великий Акведук Севастополя ХІХ ст. Пагорбами, що оточують Севастополь, були зроблені три тунелі, балками і ярами перекинуті акведуки каналу. Вони були збудовані в античному стилі з великих блоків інкерманського каменю. «Самопливний водопровід» довжиною, приблизно, 17 верст, простягався від річки Чорної, Інкерманською долиною, до комплексу доків в Корабельній бухті. Споруди частково зруйновані англо-французькими військами у 1855 році, а також пізніше, при будівництві Лозово-Севастопольської залізниці.

Ковальство

Ковальство – це один із способів обробки металу під тиском. Майстер використовує інструмент для того, щоб впливати на заготовку, яка зі свого боку деформується та поступово перетворюється в предмет необхідного розміру та форми.

Ковальство здавна відоме багатьом народам світу.

Холодне кування самородних золота, срібла, міді, а також метеоритного заліза було відоме в Єгипті і Передній Азії в епоху енеоліту, за кілька тисячоліть до нашої ери.

Гаряче кування з’явилося вперше теж ще до н. е. в Передній Азії, де люди навчилися плавити мідь з руди. У кінці епохи енеоліту і на початку бронзової доби тут вже вміли лити, і, певною мірою, виковувати мідь і бронзу. Бронза – це сплав міді та 10-20 % олова. Бронзу широко використовували для виготовлення знарядь праці і зброї.

У середньовічний період ковальство вважалося частиною семи механічних мистецтв.

До XV–XVI ст.ст. завершилася спеціалізація ковальства за галузями:

• виготовлення зброї(зброярство);
• виготовлення інструментіві реманенту;
• виготовлення замків, ключів і деякого іншого хатнього і господарського (підкови для коней) начиння;
• виготовлення художніх виробів (художня ковка ґрат, воріт і т. ін.), тощо.

У XVI ст. з’явилися перші механічні молоти, з приводом від водяних коліс (в Україні існує кузня з таким молотом – водяна кузня Гамора). (фото 1. Коваль за роботою. Німецька гравюра, 1568 р.)

На поч. XIX ст. почали застосовувати машинне штампування.

У сер. XIX ст. Джеймс Несміт (Англія) винайшов паровий молот, а наприкінці цього ж століття з’явився гідравлічний прес, який власне і започаткував сучасне промислове виробництво металевих виробів.

Ковальство в Україні

Ковальство на землях сучасної України вiдоме з часiв трипiльської культури, ще задовго до н. е., а виробництво заліза та його обробка методом гарячої ковки – зі скіфської епохи, що значною мірою було зумовлене багатими покладами червоного і бурого залізняку та болотяних руд.

Уже в Х–ХІ ст. ковальська майстерність досягла такого високого рівня, що деякі способи обробки заліза і технології виготовлення знарядь праці і предметів побутового призначення були такими, як відомі нам тепер.

Із розвитком обробки металів у XV-XVI ст. від ковальства відокремилися більш вузькі спеціалізації з виготовлення голок, годинників, ювелірних виробів, які зосередились у містах.

У XVIII–XIX ст. майже в кожному селі були розташовані, як правило на околиці, кузні – звичайно зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі, у яких були горно, закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля кузні влаштовувалось пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив’язування коней, коли їх підковували.

Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами ковальства були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним були бляхарство – виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

У XIX столітті художнє ковальство витіснила штамповка та лиття, але інтерес до нього повернувся вже в XX ст., коли було створено ковальське обладнання.Процес став набагато вигіднішим, тому ковалі стали переважно займатися художньою ковкою ексклюзивних виробів, наприклад, ковані перила, ковані ворота. Ковані вироби користуються великою популярністю та вважаються актуальним трендом в інтер’єрі. Сучасна технологія ковальства виключає тяжку працю, оскільки майже всі етапи виробництва зараз повністю автоматизовані. Але високохудожні вироби, як і в давнину виготовляються за допомогою ручного молотка, ковадла, кліщів та горна.

Винахід колеса

Прообразом колеса вважаються катки, створені ще в часи палеоліту – ̄близько 15-750 тис. років тому. У процесі перетягування з місця на місце  їх підкладали під важкі стовбури дерев, човни й каміння (фото 1).

Шляхом наступних удосконалень від цілісної колоди залишилися тільки два вали на кінцях, а між ними з’явилася вісь. Згодом вали почали виготовляти окремо, а потім жорстко скріплювати.

Перше колесо винайшли приблизно в 3500 р. до н.е. в Месопотамії, на території сучасного Іраку. Насамперед воно виконувало функцію гончарного кола, а не було елементом транспортного засобу. А вже приблизно в 3200 р. до н.е. почали з’являтися месопотамські колісниці.

Типовим прикладом використання в побуті “похідного” від колеса є добре відомі в Україні жорна – пристрій для помелу зерна, що складається з двох круглих каменів, складених один над одним, де горішній рухається над нерухомим долішнім. Жорна, як вважається, виникли ще у V-IV ст. до н.е. А кам’яні жорна власне в поселеннях східних слов’ян відомі вже з VIII століття.

Приблизно у 2000 р. до н.е. єгиптяни обладнали колеса чотирма дерев’яними спицями й використовували їх у військових колісницях.

Ідея укласти колесо в металевий обідок і таким чином уберегти його від швидкого зносу, належить кельтам. У 1000 р. до н.е. вони оснастили такими вдосконаленими колесами свої колісниці.

До ХІХ ст. колеса з дерев’яними спицями залишалися незмінними. У 1800 р. винахідник Фердинанд Бауер запатентував перші металеві спиці. Класичним прикладом його винаходу є велосипедне колесо.

Наступним проривом в еволюції колеса став винахід пневматичної шини, запатентований у 1845 році шотландським інженером Робертом Вільямом Томпсоном. У 1888 році його розробку вдосконалив також шотландець, Джон Данлоп, який вигадав наповнювати гумові шини повітрям, щоб забезпечити більш плавну їзду, ніж на існуючих уже шинах із твердої гуми. Він зробив унікальні колеса для дитячого велосипеда сина, прикріпивши до них широкі обручі з надутих повітрям поливальних шлангів.

Що ж стосується коліс до автомобіля, то, вважається, що їх у 1885 році винайшов німецький автоінженер Карл Фрідріх Бенц. Саме він створив транспортний засіб під назвою Benz Motorwagen, який нагадував триколісний велосипед.

Сільськогосподарський механічний ренамент

Лопата, діал. шу́фля – пристрій для ручного копання ґрунту або роботи з сипкими матеріалами. Складається з держака (звичайно дерев’яного, інколи – з інших матеріалів) та металевого леза. Археологічні знахідки епохи неоліту (10-3 тис. до н.е.) підтверджують використання кісток (лопаток) великих тварин, наприклад, таких як віл, людиною для копання землі, переміщення каменів чи добування їжі.

У графстві Чешир (Великобританія) на мідних копальнях археологи знайшли дерев’яну лопату, виготовлену приблизно 1750 р. до н.е. Це свідчить, що її використовували для видобутку металів вже у бронзовому віці (кін. 3 – поч. 1 тис. до н.е.).

З настанням залізного віку лопата вдосконалилась. Лопати почали виготовлятись для різних господарських цілей: для копання землі, для черпання вугілля і тд

До винайдення парової лопати та сучасних екскаваторів ручна лопата була основним знаряддям праці для прокладання доріг, залізниці чи копання каналів.

У 1839 р. Вільям Отіс винайшов і запатентував паровий екскаватор, який використовувався для підйому та переміщення важких каменів, ґрунту. Завдяки 102-м паровим екскаваторам збудували Панамський канал за 10 років

На сьогоднішній день існує багато видів ручної лопати: штикова для копання землі , будівельна лопата, вантажно-розвантажувальна , лопата для снігу та інші.

Моти́ка, са́па́ – сільськогосподарський інструмент у вигляді широкого металевого полотна, прикріпленого під кутом до держака. Відома з давніх-давен як ручне знаряддя для обробки ґрунту під посів. Уживається досі для підгортання картоплі, полоття бур’янів тощо.

Згодом робочу частину палиці почали робити з рогу звіра або його кістки. У період неоліту людина навчилася робити кам’яні мотики з дерев’яними ручками.

Надалі з’явилися мотики з бронзовими та залізними наконечниками. Лише в 14 ст. головки мотик почали кувати з металу.

Нащадком сапи в Україні вважається соха – примітивне землеробське знаряддя для орання землі з допомогою волів чи коней. Головна відмінність сохи від плуга полягає в тому, що соха не перевертала шар ґрунту, а лише відгортала його на бік.

У давньоруських пам’ятках соха згадується з другої половини XIII ст., але згідно з археологічними знахідками використовувалась й раніше у VII-VIII ст..

Рало – примітивне знаряддя для оранки землі, найпростіший плуг. Поява рала тісно пов’язана з одомашненням великої рогатої худоби в середині неоліту.

Перші свідчення про рало з’являються у 6 тис. до н.е. на Близькому Сході. У Європі найдавніше дерев’яне рало датується 2300-2000 р. до н.е., знайдене в Італії. Залізні лемеші рала з’явилися у 2300 р. до н.е. в Ассирії та Давньому Єгипті.

Залежно від конструкції можна виділити два основні типи рала: з копистю і з полозом.

Плуг – сільськогосподарське знаряддя з широким металевим лемешем або диском для оранки землі.

Стародавні форми плуга відомі за вавилонськими і староєгипетськими зображеннями, наскельними малюнками у північній Італії та південній Швеції, що відносяться до ІІ тис. до н. е.), а також за знахідками древніх плугів в торф’яниках на території сучасної Польщі. Раніше І тис. до н. е. плуг був відомий також у Стародавньому Китаї. Найдавніший залізний леміш знайдено у Китаї і він датується близько 500 р. до н. е.

Значно удосконалили плуг стародавні римляни. Римський історик і письменник Гай Пліній Старший (І ст. н.е.) описує плуг, що мав, крім лемеша, ніж для розрізання дернини та відвал, який перевертав підрізану дернину так, що бур’яни опинялись догори корінням під шаром землі. Усе у цьому знарядді, окрім лемеша, було дерев’яним.

Римські військові поселенці, відставні солдати, яких оселяли освоювати землі на околицях імперії, з успіхом застосовували такий плуг на цілинних землях Галлії, які не брало звичайне рало. В Італії такий плуг не набув популярності – там не було цілини, і він був доволі складним інструментом, потребував постійного догляду і ремонту.

Ще однією важливою новацією римського плуга були дерев’яні колеса, які не давали лемешу надто заглибитись у землю: орач мав тільки, тримаючись за держаки, стежити, аби плуг не вискочив із борозни нагору. Глибину оранки й ширину захоплення землі можна було регулювати. У слов’ян подібні плуги з’явилися не пізніше ІХ ст.

Технічний прогрес в обробітку землі рухався мляво до ХІХ ст. Ще на початку ХVIII ст. у Європі орали дерев’яним плугом голландського зразка, у якому тільки леміш був залізним. Такий плуг, вважають дослідники, є прямою імітацією римського плуга, описаного Плінієм.

Трикутний плуг, розроблений Джозефом Фольямбле 1730 р. в англійському м. Ротерхем за математичними розрахунками оптимальної форми відвалу, не набув поширення аж до початку наступного століття. У ньому використовувались залізні частини, тому плуг був міцний і водночас легший, ніж громіздкі дерев’яні конструкції.

Плуги, які застосовувались у Європі до індустріальної революції, були прямокутними. Щоб розвернути такий плуг у кінці борозни, потрібно було двоє людей:  один тримав коней, інший повністю витягував лемеш з землі і пересував плуг на початок нової борозни. Натомість трикутний плуг надавав можливість розвернутись практично на місці.

У 1819 р. в Америці фермер Джетро Вуд сконструював розбірний чавунний плуг. Тільки чавун виявився непридатним матеріалом для виготовлення лемеша, оскільки метал має зернисту структуру, тож не є зручним до полірування, а в розпушеному ґрунті швидко притуплятиметься.

У 1833 р. Джон Дір з Іллінойсу винайшов повністю сталевий плуг, який завдяки особливій формі лемеша й відвалу міг самоочищуватися.

Наприкінці ХІХ ст. з’явилося багато різновидів плугів. Для виноградарства, садівництва, лісництва був створений плантажний плуг із глибиною оранки до метра. З’явились плуги з кількома лемешами, а також похідні від плуга – культиватори.

У 1830-х р. ужитку набули також перші парові трактори, з 1850-х вони почали активно використовуватись у сільському господарстві. Перша конструкція тракторного плуга практично дублювала кінний плуг Сакка.

Дотепер кінні плуги залишились у багатьох дрібних фермерів, чиї землі обробляти трактором недоцільно чи дорого.

Варто додати, що крадіжка плуга у багатьох народів вважалась тяжчим злочином, ніж викрадення чогось іншого, і каралась набагато суворіше (у середньовічній Європі – колесуванням).

Сівалка – машина, призначена для засівання у ґрунт зерна або мінеральних добрив.

Шумери використовували примітивні сівалки з одним насіннєпроводом близько 1500 р. до н.е., але цей винахід не досяг Європи. Залізна сівалка з декількома насіннєпроводами була винайдена китайцями в II ст. до н. е..

Перша відома європейська сівалка була зроблена Камілло Торелло і запатентована венеційським сенатом в 1566 році. Широке застосування сівалок в Європі почалося тільки в середині XIX ст..

Згодом сівалки вдосконалилися, але технологія залишалася тією самою.

Гвинт Архімеда – один з перших типів насосів, використовувався для підйому води з низько розташованих водойм у зрошувальні канали. Обертався за допомогою водяного колеса або вручну.

Існує кілька різних конструкцій гвинта Архімеда, але ключовою особливістю є нахилена спіраль навколо центрального валу (типова форма гвинта). Гвинт може розташовуватися в напівтрубі (кориті) або в повній трубі.

Перші записи про водяний гвинт або гвинтовий насос знайшли у Єгипті ще до 3 ст. до н. е. Єгипетський гвинт, який використовувався для підйому води з Нілу, складався з трубок, намотаних навколо циліндра; коли весь блок обертався, вода підіймалась усередині спіральної трубки на більшу висоту. Деякі дослідники припускають, що цей пристрій використовувався для зрошення Висячих садів Вавилону, одного з семи чудес стародавнього світу (фото 2. Водяна помпа в Єгипті 1950-х років, яка використовує гвинтовий механізм Архімеда).

Пізніше гвинтовий насос був представлений у Греції. Його описав Архімед під час візиту до Єгипту приблизно в 234 р. до н. е. Архімед ніколи не претендував на винахід, але через 200 років Діодор Сицилійський (давньогрецький історик) написав, що саме Архімед винайшов гвинтовий насос.

Сьогодні за принципом роботи гвинта Архімеда працюють електродрилі, снігоочисники, шнеки, зернозбиральні комбайни та багато інших машин.